Смотреть больше слов в «100 великих украинцах»
см. Феофан.
Прокопович Феофан (Элеазар) [8(18).6.1681, Киев, — 8(19).9.1736, Петербург], церковный и общественный деятель, украинский и русский писатель, епископ (... смотреть
Прокопович Феофан — см. Феофан.
(1681-1736), церковний і громадський діяч, письменник, учений Феофан Прокопович (Єлеазар) народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. По закінченні її, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з кращих учнів, добре опанував церковнослов’янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський. 1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у базиліянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ’я. У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам’ятки старого й нового Рима, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника. 28 жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства. 1704 року повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить епітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім’я Феофана в пам’ять про свого дядька. З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим. 1707 року стає префектом Києво-Могилянської академії. 1711 року його беруть у складі почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов’я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря. 1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга. 1718 року призначений єпископом псковським і нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент». 1721 року призначений віце-президентом найсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський. 1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон. 1725 року Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом синоду, фактичним главою Російської православної церкви. Він бере участь в організації Російської Академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татіщев, Кантемир та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії. 19 вересня 1736 року помер у Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі. Життя і діяльність Феофана Прокоповича чітко ділиться на два періоди: київський, коли він виступав як блискучий учений, письменник, філософ, педагог, та петербурзький, коли йому доводилося бути здебільшого церковним та політичним діячем. Перший період припадає на 1705—1716 роки, коли Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов’я. Йому належить заслуга того, що він, як і багато з послідовників Петра Могили, був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання. Прокопович, на відміну від багатьох інших київських викладачів, був знайомий з працями відомих тогочасних європейських філософів і першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, які вели рішучу боротьбу за очищення й перебудову розуму від середньовічної схоластики, пустого красномовства, сліпого наслідування псевдонаукових догм, і закликав йти до осягнення істини шляхом знань. Феофан Прокопович визнавав Бога як основу всього сущого, але водночаc він вважав, що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити», оскільки вона розвивається на грунті власних, закладених природою закономірностей. Він відкидав погляди, за якими матерія не має власного існування, називав вчення Платона «казкою», а його ж таки вчення про ідеї — пустим маренням, бо вважав, що ніщо не виникає з нічого і світ є матеріальним. Матерія єдина і в левові, і в камені, і в людині. Виникнення й знищення, «кругообіг небес», рух елементів, активність і застиглість, інші стани й можливості речей відбуваються завдяки рухові, який є основою усього. Феофан Прокопович рішуче виступив проти марновірства і навіть наважувався дати критичний аналіз Святого Письма. У складеному ним самим курсі лекцій з філософії він твердить, що «поза межами цього світу нічого немає». На підтвердження вчений аналізує систему Коперника та вчення Галілея. Прагнучи дати наукове пояснення природним явищам, він використовував у своїх лекціях наукові експерименти з використанням мікроскопа, телескопа, армілярної сфери, основаної на вченні Коперника. Підтримуючи вчення Коперника та Галілея, яких свого часу заборонила папська інквізиція, Прокопович виступав за право кожного пізнавати й захищати істину, прагнув зблизити філософію з точними науками, пов’язати логіку й риторику з практикою. Прокопович вважав, що між положеннями Святого Письма, законами природи й розумом людини не має бути суперечностей, оскільки вони гармонійно влаштовані самим Творцем. Текст Святого Письма слід розуміти алегорично, відповідно до рівня уявлень і наукових знань часу. Твердження науки залишаються непорушними, якщо вони випливають з істинних посилань. Коли ж виникають суперечності між текстами Святого Письма і даними науки, Прокопович вважає, що слід дотримуватися науки, для якої Святе Письмо не може бути перешкодою. Феофан Прокопович обстоював думку багатьох тогочасних вчених Європи, що технічні досягнення повинні стати надбанням усього людства, закликав не боятися нового, брати в інших народів усе найкраще. Він високо цінував і використовував у своїй діяльності принцип сумніву й заперечував сліпу віру в догми та авторитети в науці. Він засуджував легковажність в оперуванні фактами історії, вважаючи, що в цій науці все має відтворюватися так, як було насправді. Феофан Прокопович, укладаючи курси лекцій, які він читав у Києво-Могилянській академії, значно розширив, порівняно з попередниками, курси фізики, логіки, геометрії, започаткував викладання математики й фізики на рівні кращих взірців європейської навчальної літератури того часу. Теоретичні засади й скерованість на сучасні досягнення науки було продовжено в наукових курсах наступних після Прокоповича викладачів Києво-Могилянської академії — С.Кулябки, М.Козачинського, Г.Кониського, Й.Томилевича, Т.Яновського, які зробили значний внесок у розвиток української науки. У петербурзький період життя й творчості, коли Феофанові Прокоповичу доводилося бути більше церковним діячем і політиком, ніж вченим, він також прагнув у нових, уже російських умовах, де панували схоластика й сліпе дотримування встановлених канонів, примирити науку з вірою, створити таку богословську систему, яка б не заперечувала розвитку науки і припускала пріоритет світського начала над церквою в суспільстві. Саме ці погляди лягли в основу петровських реформ у Росії, активну діяльність у яких брав Прокопович. Спрямовуючи й обгрунтовуючи реформи Петра I, Феофан Прокопович був організатором так званої «вченої дружини», спілки однодумців у складі А.Кантемира, В.Татіщева, І.Черкаського та ін., які теоретично обгрунтовували й захищали нововведення Петра I й підтримували розвиток науки, ремесла, торгівлі, мистецтва, запроваджували гуманістичні елементи в освіту. Людина, вважав Прокопович, велична й славна своїм розумом, чеснотами. Вона є ніби другим, величним і досконалим, рівним самій природі, творінням. Основою діяльності людини має бути активність, чесність, сумлінність у виконанні обов’язків. Характер діяльності людини Прокопович пов’язував з її свободою. Завдяки розуму людина усвідомлює не тільки свободу, а й діяння, що з неї випливають. Водночас людина має завдяки своєму розумові і свободі вибору вільно обирати між добром і злом. Відштовхуючись від уявлень про природне походження держави, Прокопович заперечував теологічну концепцію суспільного розвитку як Божого промислу й обстоював тезу, що світська влада повинна стояти вище церковної, у чому знаходив і тоді, в особі голови синоду Стефана Яворського, і в наш час багатьох противників. Однак його настанови про те, що кожний суспільний стан, зокрема й церковний, має бути корисний державі, й донині залишилися неспростовними. Водночас, як син свого часу, Прокопович обстоював ідею одноосібного правління, тобто державний абсолютизм. При цьому він вважав, що державу має очолювати освічений монарх, «філософ на троні», покликаний звершувати просвітницькі ідеали. Теоретично обгрунтовуючи абсолютистську владу освіченого монарха, Прокопович доводив правомірність привілеїв дворянства та необхідність кріпацтва, проте засуджував жорстоке ставлення російських поміщиків до своїх підлеглих. Потрапивши в атмосферу частих переворотів, інтриг, доносів, підступів і лукавства серед російської вищої світської та церковної верхівки, Феофан Прокопович прикладом власного життя нерідко заперечував ним-таки обгрунтовані істини про високе покликання людини, яка, як вінець творіння природи, має жити порядно й чесно. Він, ясна річ, не був позбавлений вад тогочасного суспільства, а часом був і виразником його непривабливих сторін, борючись із своїми супротивниками й догоджаючи черговому монархові, аби не втратити свого високого становища в державі. Але попри це Феофан Прокопович залишився в історії України і Росії як один найбільших письменників, вчених, церковних і політичних діячів початку XVIII століття.... смотреть
[1681 – 8(19) сент. 1736] – рус. и укр. обществ. и церк. деятель, ученый, поэт. Род. в купеч. семье в Киеве. Окончил филос. курс в Киевской духовной академии, продолжал образование в Польше и Ватикане. По возвращении на родину (ок. 1704) принял монашество, преподавал в Киево-Могилянской академии. В 1716 был назначен псковским епископом, в 1721 – вице-президентом Синода; с 1724 – архиепископ новгородский. Возглавлял "ученую дружину" Петра I, к которой принадлежали Татищев, А. Кантемир, А. М. Черкасский, И. Ю. Трубецкой. П.– автор ряда уч. пособий и историч. трудов, первой светской трагикомедии "Владимир" (1705). По поручению Петра I П. написал "Духовный регламент" (1720), к-рый представлял собой политич. и сатирич. памфлет, направленный против претензий "князей церкви" и злоупотреблений духовенства; в памфлете нашло выражение требование о превращении духовенства в "государевых богомольцев" и распространителей просвещения. В филос.-юридич. трактате "Правда воли монаршей" (1722), а также в своих речах и проповедях П. выдвигал идеи просвещенного абсолютизма. В философии П. стремился согласовать веру со знанием и приспособить науку к религии. Он критиковал материалистич. тенденцию в философии Аристотеля, выступал против атеизма Эпикура и Спинозы. Критикуя схоластич. умствования, П. стремился распространять естеств.-науч. открытия, вел астрономич. наблюдения, занимался математикой. Отходя порой от традиц. религ. объяснения истории, П. высказывал идеи, созвучные концепциям естественного права и общественного договора. "И замечательно, что наиболее выдающийся публицист эпохи Петра ссылается на естественное право раньше, нежели на Писание; недаром ревнители православия считали его малонадежным богословом" (Плеханов Г. В., Соч., 21, 1925, с. 47). Соч.: Соч., М.–Л., 1961; Слова и речи поучительные, похвальные и поздравительные, ч. 1–3, СПБ, 1760–65; Богословские сочинения, СПБ, 1774; Рассуждение о безбожии..., М., 1774; История императора Петра Великого, СПБ, 1773. Лит.: Чистович И., Ф. П. и его время, СПБ, 1868; Mорозов П., Ф. П. как писатель, СПБ, 1880; История философии, т. 1, М., 1957, с. 479–80; ?етров Л. ?., Филос. взгляды П., Татищева и Кантемира, Иркутск, 1957; его же, Антирелиг. тенденции в филос. мысли России первой половины XVIII в., в сб.: Материализм и религия, М., 1958; его же, Социологич. взгляды П., Татищева и Кантемира, Иркутск, 1958; его же, Общественно-политич. взгляды П., Татищева и Кантемира, Иркутск, 1959; Бетяев Я. Д., Общественно-политич. и филос. мысль в России в первой половине XVIII в., Саранск, 1959; Благой Д. Д., История рус. лит-ры XVIII в., 4 изд., М., 1960, с. 71–80; Гудзiй ?. ?., ?. Прокопович, в кн.: Матерiали до вивчення iстopi? укра?нсько? лiтератури, т. 1, К., 1959; ?еtznеr J., Theophan Prokopovi? und die russische Fr?haufkl?rung, "?. Slawistik" 1958, Bd 3, ?. 2–4, S. 351–68. Л. Петров. Иркутск. ... смотреть
(в миру Элеазар) (1681-1736) - церк. и гос. деятель, архиеп. Новгородский (1725), писатель, проповедник, сподвижник Петра I. Род. в г. Киеве. Сын купца, окончил Киево-Могилянскую коллегию (1698). Постригся в униатство под именем Елисея, учился в Польше и в коллегии св. Афанасия в Риме, получил прекрасное образование. Вернувшись в Россию, постригся в православные монахи под именем Самуил. Вскоре взял имя Феофан. С 1704 - преподаватель Киево-Могилянской акад. В 1706-09 проповедями обратил на себя внимание Петра I, в 1711 сопровождал царя в Прутский поход (был главой войскового духовенства), после чего назначен ректором акад. В 1716 по приказу Петра I переехал в Пб., в 1718 - архиеп. Псковский. Активный сторонник петровских преобразований, гл. помощник Петра в деле церк. реформы, идеолог его царствования. Автор "Дух. Регламента" (1720) и др. законодат. актов, изменивших церк. управление. С 1721 - вице-през. и фактический рук. Св. Синода. П. обосновывал реформы, разъяснял и защищал конкретные деяния Петра, доказывал превосходство светской власти над церк., необходимость просвещенного абсолютизма (предисловие к "Морскому уставу", "Слово похвальное о флоте российском", "Слово о власти и чести царской", "Правда воли монаршей" и др.) Зло и остроумно высмеивал П. тех, кто не принял реформ. Ситуация изменилась после смерти Петра I, когда П. пришлось выдержать изощренную борьбу с поднявшими голову врагами из дух. сословия. Его спасли осторожность, прежние связи, авторитет Петра I, волю к-рого он исполнял мн. лет. В 1730 выступил против "верховников", к к-рым примыкали и его противники. Защита идей неогранич. царской власти превратила П. в апологета Анны Иоанновны. Жестоко отомстил П. всем боровшимся против него церк. иерархам, не брезговал при этом и услугами Тайной канц. До конца дней П. оставался защитником просвещения, принимал участие в создании АН, возглавлял "ученую дружину" (А. Д. Кантемир, В. Н. Татищев и др.), способствовал развитию дух. образования в России, в Пб. на свои средства организовал школу для сирот и детей бедняков - лучшее уч. заведение такого рода в стране. П. - талантливый писатель нач. 18 в. Его "Слова" отразили осн. события полит. жизни России. Автор ряда богословских трактатов, тр. по теории лит-ры, ист. ("История имп. Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии", "Краткая повесть о смерти Петра Великого...", "История об избрании на престол государыни Анны Иоанновны" и др.), пед. сочинений, писал лирич. стихи. Оказал большое влияние на развитие рус. лит-ры 18 в. Умер в СПб. Похоронен в Новгороде.... смотреть
рус. государственный и церковный деятель, философ и писатель, сподвижник Петра I. Глава научно-литературного кружка “Ученая дружина” (Г. Бужинский, А. Кантемир, В. Татищев и др.), содействовавшего петровским преобразованиям. Учился в Киево-Могилянской академии, Польше и Италии. Был проф. и ректором Киево-Могилянской академии, где читал обширный философский курс, включавший логику, натурфилософию, этику (1707—09). Идеолог “просвещенного абсолютизма”, сочинитель “Духовного регламента” (1720), в создании к-рого участвовал Петр 1. Ратовал за быстрое развитие производительных сил, просвещения и культуры. Выступал за примирение религии с разумом, что в условиях России 18 в. расширяло возможности распространения науки нового времени (напр., гелиоцентрического учения). П.— автор многочисленных социально-политических и богословско-философских трактатов, вызвавших острую реакцию и обвинения в еретичестве со стороны ортодоксов православия (С. Яворский, Ф. Лопатинский и др.). В миросозерцании П. “был силен светский элемент” (Плеханов), его деятельность объективно способствовала отделению отечественной философской мысли от теологии, оказала влияние на Ломоносова и рус. просветителей второй половины 18 в. ... смотреть
1681-1736; церковний і громадський діяч, письменник, вчений-енциклопедист; 1698 закінчив Києво-Могилянську академію; переїхав до Польщі, де прийняв гре... смотреть
ПРОКОПО́ВИЧ Феофан (Элеазар) (16811736), украинский и русский писатель, церковный деятель. Проповеди (опубл. в сб.: «Слова и речи поучительные, похвал... смотреть
(1681-1736) - государственный и церковный деятель, писатель, сподвижник Петра I. Родился в Киеве в семье купца. Образование получил в Киево-Могилянской академии, ректором которой был впоследствии. Учился в Польше и Риме. В 1700 г. принял православие и постригся в монахи. Участвовал в Прутском походе (1711—1712). С 1716 г. перебрался в Петербург. Составитель «Духовного регламента» (1721) — церковной реформы, подчинившей церковь государству. Главное сочинение — «Правда воли монаршей» (1722), обосновавшая права царя назначить себе наследника. Идеолог абсолютизма, когда император правит неограниченно, получив власть от Бога, во имя общего блага и государственного интереса.... смотреть
(1681-1736) — рус. гос. и церк. деятель, писатель, сподвижник Петра I, с 1718 — епископ, с 1721 - вице-президент Синода, с 1724 до смерти - архиепископ новгородский. В разработанном им .Духовном регламенте» (положении о Синоде) , в политич. трактате «Правда воли монаршей» и др. П. обосновывал упразднение патриаршества и учреждение Синода, выступал как сторонник петровских реформ, развивал идеи просвещенного абсолютизма. П. был одним из образованнейших людей своего времени, принимал участие в создании Российской академии наук. ... смотреть
(1681-1736) — рус. гос. и церк. деятель, писатель, сподвижник Петра I, с 1718 — епископ, с 1721 вице-президент Синода, с 1724 до смерти архиепископ новгородский. В разработанном им .Духовном регламенте» (положении о Синоде) , в политич. трактате «Правда воли монаршей» и др. П. обосновывал упразднение патриаршества и учреждение Синода, выступал как сторонник петровских реформ, развивал идеи просвещенного абсолютизма. П. был одним из образованнейших людей своего времени, принимал участие в создании Российской академии наук.... смотреть
(1681-1736) - русский государственный и церковный деятель, глава “Ученой дружины” при Петре I, идеолог росвещенного абсолитизма. Автор сногочисленных трудов социально-политических и богословско-философских трактатов. Его труды объективно способствовали отделению отечественной философии от теологии, оказали влияние на М.В. Ломоносова и русских просветителей 18 века. ... смотреть
ПРОКОПОВИЧ Феофан (1681-1736) - украинский и русский государственный и церковный деятель, писатель, сподвижник Петра I, глава Ученой дружины. Проповеди; "трагедокомедия" "Владимир" (1705); "Слово о власти и чести царской" (1718); церковный публицистический труд "Духовный регламент" (1721); лирические стихи на русском, латинском и польском языках.<br>... смотреть
Элеазар), см. Феофан Прокопович.
ПРОКОПОВИЧ Феофан (1681-1736), украинский и русский государственный и церковный деятель, писатель, сподвижник Петра I, глава Ученой дружины. Проповеди; "трагедокомедия" "Владимир" (1705); "Слово о власти и чести царской" (1718); церковный публицистический труд "Духовный регламент" (1721); лирические стихи на русском, латинском и польском языках.... смотреть
ПРОКОПОВИЧ Феофан (1681-1736) , украинский и русский государственный и церковный деятель, писатель, сподвижник Петра I, глава Ученой дружины. Проповеди; "трагедокомедия" "Владимир" (1705); "Слово о власти и чести царской" (1718); церковный публицистический труд "Духовный регламент" (1721); лирические стихи на русском, латинском и польском языках.... смотреть